Мовчання

Вірю в силу, що може з’єднати непоєднуване. Вірю, що існування може перевершити безпомічність. Та все інше створює буття та теорію, якої по суті не повинно бути. Я вже скільки разів це повторював і кожного разу натикався на не сприйняття. Ми віримо в життя та кохання, ми вихвалюємося своїми не суттєвими досягненнями… Врешті решт ми просто співіснуємо в нашому мерзенному світі напівживих істот, що хочуть бути першими кращими, багатими, гламурними, вічними.
Вона представляла як вони удвох займаються коханням. Як він доторкається до її тіла. Проводить руками по збуджених грудях, опускається донизу. Зупиняється в останній момент, мить чекає, а потім провалюється далі. Кілька непомітних рухів і він відчуває на дотик її збудження. Її волога збуджує його до божевільного стану. Він проводить рукою в заборонених місцях і розуміє, що вона хоче його. Вона мовчки благає, щоб він не зупинявся. Та він і не думав зупинятися. Його вуста доторкаються до її ніжної шкіри. Раз за разом він піднімається до грудей, оголюючи спочатку правий бік, а потім лівий. Вона стоїть з закритими очима, лише з трохи відкритими вустами. Він вмить піднімається до її обличчя і починає цілувати… Цілує губи, очі, шию. Він не стримує свої бажання. Лиш чути легеньке шипіння. Це їй подобаються його дотики. Ліва рука ніжно доторкається до її збуджених грудей, а губи впиваються в маленькі, але в збудженні соски. Ще мить і все буде… Буде, шепотить вона йому на вухо і разом з шепотом цілує його. Притуляється до нього, мов навіжена. Він спускається до низу. І шепоче, що хоче спробувати її смак. Говорить, що вона напевно пахне відтінками вишні, ефіром солодощів і нотками меду… Вона надкушує губу від задоволення і вони обоє поринають в те божевільне безмежжя про яке колись читали і представляли в своїх нездійсненних снах. Він щосили притуляє її до себе, а його губи творять заборонені речі. Вона майже мовчки здригається у його руках. А він…

За дверима почулися кроки. Вона прокинулася від цього, сховали мобільник. Піднялася і вийшла. За дверима нікого не було. Лише дерева за вікном продовжували перемовини з вітром. Вона крадькома забігла до своєї кімнати, вскочила в ліжко, закуталася ковдрою і закрила очі. А тим часом повітря в кімнаті наповнювалося відтінками вишні, ефірами солодощів і нотками меду. І нехай він далеко, але зараз він тут, поряд. І він мій…
Я сумую…
Продзвеніла набридлива мелодія на телефоні, яка сповістила про надходження нового повідомлення. Він доторкнувся до екрану і прочитав його. Я сумую, пронеслися в його голові останні її слова. «Вона сумує», - повторив він уголос, вимкнув телефон і представив її такою як тоді. Такою близькою і в той же час такою далекою та не доступною. Він винив себе за це, але не міг дати собі раду. Страждав, але хотів. Хотів кричати, але мовчав. Вони мовчали удвох на такій далекій відстані один від одного. І ця відстань була такою гіркою, що аж щеміло в серці, а очі наповнялася слізьми. Вони обоє мовчали…