«Я тебе не любила!!! Я тебе жаліла»

З того часу минуло більш, ніж десять років. Та інколи через роки пролітають спогади. Повертаєшся назад, щоб ще і ще раз пригадати ту злість і збентеження. Згадати, щоб потім просто сказати собі, що так їй і треба. І нехай я не став таким, як хотів, але я зміг переломити миті життя і поставити крапку…
В десятому класі, наш клас розділили на дві частини. Частина пішла до класу «А», а ми хоч і були «Б», та до нас кинули майже в повному складі весь клас «В». Я одразу запримітив тиху, але в той же час досить настирну в навчанні дівчину. Коли добре познайомилися, хлопці сказали, що це Наташа-зубрилка і відмінниця і що до неї краще не підходити. Та я, наче, сам з собою заспорив, що вона буде моя. І хоча було мало шансів, але вони завжди є. Вони є в будь кого, треба лише вірити в себе і йти до своєї цілі, а не відсиджуватися і чекати на нове пришестя.
Того року в нас в клас прийшло кілька учнів з інших шкіл. Виходила дуже цікава солянка. З Анею я почав одразу товаришувати. Це була справжня дівчина-друг. Я міг годинами розмовляти з нею по телефону, сидіти в неї вдома і пити літрами чай чи каву. Вона познайомилася з Наташею, адже вони обидві були відмінницями, а таким легше знайти спільну мову. Майже одразу після початку навчання клас почав ділитися на різноманітні групки та компанії за інтересами. Нас було спочатку шестеро, але з часом стало четверо. До компанії входила Аня, Я, Олег та Наталія. І коли інші групи любили бігати на дискотеки і спробували пити і палити, ми навпроти, любили говорити про розумні речі, пити чай і гуляти в парку подалі від шумних компаній. З часом ми стали дуже дружні. Аня знала, що мені подобається Наталля, а вона навпроти мене сторонилася…

Про це можна довго говорити і писати. Та для чого?! На новий рік ми вирішили відгуляти компанією. Вирішили зустрічати в Наталії вдома. Зібралися, я приготував подарунок. Після дванадцятої години ми розбіглися по кімнатах. Я подарував їй свій подарунок, ступив кілька кроків до неї, подивився в обличчя і доторкнувся до її губ… Вона завмерла на секунду, і хоча для мене ця мить тривала вічність, і швидко розвернувшись вибігла з кімнати. Навколо було темно і пусто. Я втратив надію, мене окутала пустка. Що далі?! Невже я така нездара. Для себе я вирішив, що піду до дому. Та коли одягав ботинки, вона пройшла мимо мене і зачинили двері на ключ. Ключ забрала з собою. На моє прохання відкрити двері тільки стиха посміхалася, а друзі говорили, щоб я залишився. Нарешті ми змогли домовитися. Я йшов додому привітати з Новим роком рідних, а потім повинен був повернутися назад. Та коли вийшов з будинку, то подумав, що сюди краще не повертатися.
Думав, ось прийду додому посиджу трішки за столом і піду спати. Та я ж обіцяв повернутися. Повертався з тягарем на душі, думав, що все одно нічого змінити не можна. Краще б я тоді не повернувся… Та це я так зараз можу розмірковувати, а тоді все було по іншому… Ми довго сиділи вдвох в кімнаті. Говорили про життя та почуття. Вона часто опускала очі до низу, поправляла зачіску проявляючи своє збентеження. Я намагався не помічати цього, хоча сам нервувався. А потім лише доторкнувся своїми вустами до її. Вона завмерла, на мить, але відповіла на поцілунок. Ось так, шкільне кохання перейшло теоретичну межу. Почалася практика. Ця практика з часом довела мене до трагедії. І як би тоді все було по іншому, зараз би було все… Іншого не дано, треба було тоді думати, а не зараз. 10 років – це срок. Раніше за вбивство давали 10 років, а зараз. Зараз просто знівечене життя і зруйновані надії. Божевілля і моральне знищення. Ні я живий. Так, я дихаю, думаю, але моя душа схована на віки…

Попереду було майже п’ять років шаленого кохання. Були таємні зустрічі, ховання від батьків. Перша оголеність тіла та душі. Вперше я спробував на смак тіло дівчини, плутався в думках, втрачав свідомість. Бився від шаленості, паморочилося в голові, сходив з розуму за мить, втрачав пульс, доводив себе до стану знищення… Було чудово. Прекрасно. Навіть коли вони вступила до ВУЗу, а я залишився вдома, то я кохав, вірив і надіявся. Знав, що пройде рік і ми будемо разом. Вірив в це. А зараз був один. Вона приїздили раз на місяць. Я міг розвернутися по повній і зраджувати її кожного разу, адже я був старостою в групі, де було 37 дівчат… Але я не міг її зрадити. Терпів, закривав очі, не звертав уваги, навіть коли поряд дівчина могла натягти свою юбку на голову. Мені було це, не цікаво. Я знав, що приїде моя кохана і я буду щасливий до безтями… До безтями… Так і було. Потім і я опинився в Києві. До початку кінця залишалося трохи більше року.

Я не хочу звинувачувати її, але не буду повністю винити себе. Я заплатив велику ціну за її дії та за її вибір. Час все розсудить. Але тоді був інший час. Уло море задоволення, кохання, тепла, ласки… Та ще купа усього. Ми були божевільні, нам було все одно де бути наодинці. Ми навіть могли приносити один одному задоволення в маршрутці та в автомобілі батьків. Ми могли, і нам було все рівно. Наплювати, начхати на тих, кто що про нас думав. Та з часом безхмарність пройшла. Почалося доросле життя. Життя, коли треба робити вибір і думати. Я не зміг зробити так, щоб вона залишилася моєю. І це моя вина. Ілюзія це ніщо, життя поступило по своєму. Жорстка штука, я стикнувся з тим, що не можна зупинити. Життя знищило ідею, буття та мрію…
В лікарні поставили діагноз моральне та фізичне виснаження організму. І це в двадцять років. Мене зціпило. Я не міг навіть розмовляти, не хотів, все навкруги дратували. Лікувався більше двох тижнів. Мене вона відвідала один раз. Щось говорила про почуття, обов’язки. Мені було всеодно. Я мовчав. Я не знав, що робити. Потім я зустрівся з нею через кілька місяців. Ось саме тоді і пролунали її слова болю та знищення: «Я тебе не любила… Я тебе жаліла».
Життя скінчилося… Тоді назавжди. Я навіть не міг втиснути в голову, як таке може бути. Для чого і для кого потрібний був цей обман протягом п’яти років. Хто виграв, а хто програв. Я змінився, знітився. Мені було не просто боляче, було жахливо. Саме тоді я почав палити. Мені було 20 років. Почав напиватися… Життя не існувало, все, що про нього говорили було не правдою. Простою брехнею. Знітився. Але сховатися не зміг…

А що вона? Швиденько знайшла старшого, батьки одружили. З часом народилася донечка. Мабуть, вона щаслива. Хай так і буде. Проте інколи доходять чутки про не зовсім щасливе життя її. Він наче зраджує. Вона захищається. А коли я її зустрів через 7 років після розставання, то побачив пустку в очах і зверхність в словах. «В мене найкращий чоловік в світі. Я його кохаю», - час від часу повторювалася вона. Я кивав головую, погоджувався. Але насправді все було не так. Зовсім не так. Переді мною стояла та ж невпевнена дівчинка, що і в 16 років. Вона так само опускала очі до низу, голос її тремтів, нервувалася. А усмішка була якоюсь штучною…
Хочеться спитати, чи кохав я її? Мабуть… Але намагався забути більше 5 років. Забув. Стер з пам’яті, а це все дуже довго згадував. Згадував для того, щоб розповісти своєму сину усю історію першого кохання. Кохання яке стало ілюзією і мороком, прокляттям і нещастям. Хай земля схоронить на вік те, що я не зміг схоронити…
А на ранок все було по іншому. І я дивився у вікно, пив каву і збирався на роботу