Для чого терпіння, коли уже все пройшло

Для адекватного розуміння не вистачає думки, для розуміння - часу, а для життя… миті. Говоримо самі з собою, провокуємо існуюче оточення і думаємо, що більше вже нічого не станеться. Та якась паскуда в останню мить все перевертає з ніг на голову і починає вбивати тобі в голову, що так і повинно бути. Розгублено стоїш, оглядаєшся навкруги, щоб нічого не сталося і тільки думаєш. Що краще? Де той вибір, що повинен існувати, не в твоїй спустошеній голові, а в чомусь кращому.

Світ наш, що намагається кожного дня поглинути тебе, інколи просто хоче погратися з тобою. І заграється. А ти хочеш йому підіграти і стаєш його заручником до свого останнього подиху. Це ж так просто говорять ті, хто вже ніколи не повернеться в наше буття. Вони люблять пригати в дахів будинку, пірнати вниз головою з височезних мостів. Вони думають, що так можуть врятуватися, але виходить навпаки. Дихають мить і зникають в просторі невідомості. Наче життя на цьому припиняється та вони помиляються. Адже за свої вчинки потрібно розплачуватися в будь якому варіанті і в будь який час. І не важливо це все відбувається у нашому світі чи в іншому. Вірити в краще, дихати вільніше і щоб не боліло в голові, щоб думки не розривало на дрібні частини. Віримо в краще, але створюємо проблеми. Думаємо що добре, але то не так. Все погано, все геть кепсько. Та для чого? Вірити і втікати, відмовчуватися і вбивати свою думку. Останній цвях вже не допоможе, він просто прискорює рух в небуття. Чи це не так? Чи може ми хочемо сказати іншим, що не треба так роботи, не треба коїти, знищувати, ґвалтувати. Так хочемо, але не робимо цього, бо ми такі які є.. І змінити нас може тільки…мить!!!

Крок у пітьму

Кохання річ доволі не зрозуміла, часом заплутана, егоїстична, цинічна, паскудна. І це лише список… позитивів. Якось не вдячно кидати собаці кістку, яку вона з’їсть разом з твоєю рукою. Нахабність переходе всі кордони і тоді згадуєш прокляті дні, бажання, надії…

з

То ж що?! Чи ні, насправді, чому так? Чому вибух адреналінового екстазі можна отримати в умовах наближених до бойових. Це наче маразм який вирішив перемогти параною. Це щось не зрозуміле і заплутане. Та насправді ми отримуємо цю дозу ендорфіну в найбільш неочікуваних місцях. Недарма учені стверджують: за один поцілунок виділяється стільки ендорфінів, що за своєю наркотичною дією вони у кілька разів перевершують морфій. Саме так і є, і той потаємний морфій починає діяти по іншому. Коли стикаєшся з цим вперше, то просто не помічаєш. Другий раз починаєш задумуватися, а потім ти в системі. Ось і виходе замкнуте коли. Кому не подобаються симпатичні дівчата?! А ще більше, коли вони розумні, впевнені, а ще… беззахисні. Саме вони є джерелом того струменю енергії, що вилітає назовні зі швидкістю світла. Що пробиває мозок наскрізь і заставляє задуматися про світ прийдешнього, про відчуття ідейності і багатоликості. Ми вражені цим і це переслідує нас протягом усього життя. Історія повинна повторюватися, а люди прості глядачі, що не розуміють переваг і не знають про ідею творення і пізнання. Кохання – це мала іскра, це лише вогник, подих, існування, що починає втілювати в життя зовсім протилежні за своєї суттю істини!

Ніч, що вбиває

Здається краще заснути і не прокинутися вранці. Для того, щоб на ранок у вас не було проблем, не боліла голова від різних думок. Дістало таке життя, а винити немає кого. Адже сам винний і сам повинен розхльобувати…

Наш мозок діє систематично. Коли немає проблем і стресів він затихає і засипає, та коли навкруги «вороги» і проблема валиться на проблему він починає боротися, жити і творити. То коли ж настане той час?! Очікуєш, що ось завтра все буде добре. Наче і робота є, і дружина, син, друзі. Та насправді все набагато гірше. Ілюзія оточує тебе і ти сам наче ілюзія, яка не існує в реальності, а є лише тінню дійсності.
Навіть не знаю, як краще зробити?! Чи вийте на балкон і з усією дурі на всю горлянку прокричати щось таке що насправді дістало, чи просто закрити очі і вийти з того ж таки балкону назовні чи може краще зачинитися в собі і більше нічого не треба? Та хто ж підкаже? Історія любить повторюватися і це закономірність та факт.
Я живу в приймах… І це моя кара, я повинен віддати свій борг, за те що колись давно знущався зі свого дядька. Просто полюбляв мимоходом сказати йому: «Ти приймак». Ох він бісився з цього, злився, зривався з цепу і наче навіжений біг за мною… Доганяв, але вдарити не міг. Якась сила його зупиняла. І от через багато років це прокляття перейшло на мене. Тепер я живу з тещею і тестем. Живу в їхній квартирі і як не прикро це визнавати, але я користуюся їхнім…унітазом.

Життя страшна штука і з цим нічого не поробиш. Мій термін три роки і я вважаю, що віддав свій борг. І так красиво намальована золота клітка мені не потрібна. Та й не золота вона насправді. Вона якась трагічна, збочена, принижена. І в цій клітці не живеш, а просто існуєш. Мешкаєш в одній кімнаті, де стоїть ліжко, комод, стіл, шафа, комп’ютер і ще купа усього… А в них дві кімнати. Так для насолоди і зала і кімната. У них завжди чисто, а у нас бардак, бо тут живе також маленька дитина яка любить робити шкоду. Ось виходить, що, ми невдячні і неправильні, а вони центр всесвіту. Я не хочу щоб мого сина оточували люди з принципи в житті яким уже більше 50 років. Не хочу, що йому забороняли сидіти зі мною за комп’ютером , щоб принижували дружину слівцями типу: «ти пустоголова» чи ще якось там. Я не хочу, щоб мені вказували як жити і вчили жити мого сина. Так ми не вдячні, адже нас приютили та зігріли, а ми так себе по-собачому поводимо. Я ось уже рік не розмовляю з тещею. Чому?! Бо як не гірко це визнавати, але «Я розумний». Насправді розумний, просто теща вважає мій розум недоліком, а зворотне я їй довести не можу. Вона не адаптована для мислення, а тому і прожила все життя за принципом: «Я права, а всі інші не праві…»
За три роки такого життя, я не зміг ні на крок просунутися до своєї мрії. Хоча і мрії в мене доволі прості та буденні, але це мої мрії. І я хочу, щоб в мене була окрема квартира, авто, щоб мій син мав добру освіту і сам вибирав ким йому бути в житті. А в мене три роки якийсь застій. І хоча з цього можна знайти якісь позитиви, та насправді негатив переважає всі здобутки. Шкодую, що оселився цьому місті, шкодую, що не зміг розвинути свої знання та надбання. І максимум, що я вичавив, так це те, що навчився робити коктейль «Хіросіма», вміло недоливати пива в пивний бокал і обманювати відвідувачів бару тим, що замість 50 грамів горілки наливав їм 40. Ось і все. З журналістського хисту я перетворився на посереднього бармена. І це мене найбільше бісить, дратує, гнобить і шкодить.
Суцільна шкода останніх трьох прожитих років. І хоча за ці три роки в мене народився син та я не хочу, щоб він говорив що у нього батько бармен, а з нього за це насміхалися. Я інший…

Пташка в небі…

Бабуся завжди заглядувала до мене в кімнату. Просто перевірили сплю чи ні. Часто поправляла ковдру на мені, гладила руку і щось шепотіла про себе. Я добре памятаю як вона в кінці свого шепотіння хрестила мене і виходила з кімнати. Так сталося, що мама була далеко, батько був постійно зайнятий, а виховувала мене бабуся. Вдячний їй за це…

На дворі йшов сильний сніг, дороги засипало так, що сніг лежав на рівні заборів… Бабуся зранку готувала сніданок, будила мене до школи, одягала і ми йшли. Виходили в суворий зимовий ранок, і все для того щоб я отримував знання. Тоді про те, щось зовсім не думалося. Ми минали кучугури снігу, проходили мимо занесених снігом автівок, переходили дорогу по якій ніхто не їздив, окрім тракторів, що розчищали дорогу. Вона вела мене до школи і постійно повчала. Це навіть були не повчання, а так просто спогади свого життя і інформація для мого мозку. Говорила, що хоче щоб у мене було все добре в житті і, щоб я так не страждав, як вона. Розповідала про свої тяжкі роки під часу голоду 1932-1933 років, з огидою говорила про німчуків, які захопили її село та й про совєтів відзивалася не зовсім позитивно. Але про них говорила пошепки, навіть так стиха, що інколи навіть я, не чув про що вона таке говорила. Я мало що розумів з того, але мені подобалися ті роздуми. Та найбільше я просив її розповісти про життя, буття та кохання своїх батьків. І ось тоді наша дорога до школи набувала якось містично-трагічного відтінку.

Вони познайомилися в технікумі. Навчалися в одному закладі. Та якщо батькові було до нього добиратися 3-4 години до нього, то мамі день чи два, адже жила вона в Білорусії. Батько допомагав її з кресленням, ну не лежала в неї душа до цього предмету, любив розповідати про зорі на небі, що ближчали вночі, гуляти вулицями міста… Мати любила споглядати на це все, їй подобалися красиві слова та напевно, що в неї не лежала до нього душа… Напевно. Потім батько закінчив навчання і його забрали до лав Радянської армії, а мама повернулася в своє рідне селище… Кохання продовжувалося на відстані та напевно, що так довго, не могло продовжуватися і листи від неї надходили все рідше і рідше… Бабуся дивилася вперед намагаючись роздивитися дорогу і від вітру чи ще від чогось різко опускала очі донизу. На цю розповідь потрібно було багато часу, а тут була вже попереду школа, шкільний двір і класи. Не любив школу. Не знаю навіть чому. Можливо, за якусь неприязну атмосферу, за якісь постійні завдання і плани, роботи та вказівки. Та час летів довго. Я знав, що провівши мене бабуся бігла на роботу до себе і тепер її шлях лежав через яр, спочатку униз, а потім різко нагору… А після роботи вона бігла, щоб забрати мене зі школи. Я залишився на продовжений день і йшов додому один з останніх дітей. Радо йшов додому, бо дома було добре.

Я не запитував, де мама чи тато і не хотів знати про це. Я знав, що дома тепло і приязно, а все інше десь далеко…десь дуже далеко. Одного разу коли ми так йшли до школи бабуся сказала: «Краще мати синицю в руках, аніж журавля в небі». Тоді цю фраза не прижилася в мені. Та з часом я її часто згадував. І то була правда. Бо життя така штука цікава, ми не бережемо те, що маємо, а коли те, що було зникає ми починаємо за ним сумувати…
А що батьки?! Вони одружилися. На світ з’явився я і моя рідна сестра. Та без кохання немає життя. І вони розлучилися.