Бабуся завжди заглядувала до мене в кімнату. Просто перевірили сплю чи ні. Часто поправляла ковдру на мені, гладила руку і щось шепотіла про себе. Я добре памятаю як вона в кінці свого шепотіння хрестила мене і виходила з кімнати. Так сталося, що мама була далеко, батько був постійно зайнятий, а виховувала мене бабуся. Вдячний їй за це…
На дворі йшов сильний сніг, дороги засипало так, що сніг лежав на рівні заборів… Бабуся зранку готувала сніданок, будила мене до школи, одягала і ми йшли. Виходили в суворий зимовий ранок, і все для того щоб я отримував знання. Тоді про те, щось зовсім не думалося. Ми минали кучугури снігу, проходили мимо занесених снігом автівок, переходили дорогу по якій ніхто не їздив, окрім тракторів, що розчищали дорогу. Вона вела мене до школи і постійно повчала. Це навіть були не повчання, а так просто спогади свого життя і інформація для мого мозку. Говорила, що хоче щоб у мене було все добре в житті і, щоб я так не страждав, як вона. Розповідала про свої тяжкі роки під часу голоду 1932-1933 років, з огидою говорила про німчуків, які захопили її село та й про совєтів відзивалася не зовсім позитивно. Але про них говорила пошепки, навіть так стиха, що інколи навіть я, не чув про що вона таке говорила. Я мало що розумів з того, але мені подобалися ті роздуми. Та найбільше я просив її розповісти про життя, буття та кохання своїх батьків. І ось тоді наша дорога до школи набувала якось містично-трагічного відтінку.
Вони познайомилися в технікумі. Навчалися в одному закладі. Та якщо батькові було до нього добиратися 3-4 години до нього, то мамі день чи два, адже жила вона в Білорусії. Батько допомагав її з кресленням, ну не лежала в неї душа до цього предмету, любив розповідати про зорі на небі, що ближчали вночі, гуляти вулицями міста… Мати любила споглядати на це все, їй подобалися красиві слова та напевно, що в неї не лежала до нього душа… Напевно. Потім батько закінчив навчання і його забрали до лав Радянської армії, а мама повернулася в своє рідне селище… Кохання продовжувалося на відстані та напевно, що так довго, не могло продовжуватися і листи від неї надходили все рідше і рідше… Бабуся дивилася вперед намагаючись роздивитися дорогу і від вітру чи ще від чогось різко опускала очі донизу. На цю розповідь потрібно було багато часу, а тут була вже попереду школа, шкільний двір і класи. Не любив школу. Не знаю навіть чому. Можливо, за якусь неприязну атмосферу, за якісь постійні завдання і плани, роботи та вказівки. Та час летів довго. Я знав, що провівши мене бабуся бігла на роботу до себе і тепер її шлях лежав через яр, спочатку униз, а потім різко нагору… А після роботи вона бігла, щоб забрати мене зі школи. Я залишився на продовжений день і йшов додому один з останніх дітей. Радо йшов додому, бо дома було добре.
Я не запитував, де мама чи тато і не хотів знати про це. Я знав, що дома тепло і приязно, а все інше десь далеко…десь дуже далеко. Одного разу коли ми так йшли до школи бабуся сказала: «Краще мати синицю в руках, аніж журавля в небі». Тоді цю фраза не прижилася в мені. Та з часом я її часто згадував. І то була правда. Бо життя така штука цікава, ми не бережемо те, що маємо, а коли те, що було зникає ми починаємо за ним сумувати…
А що батьки?! Вони одружилися. На світ з’явився я і моя рідна сестра. Та без кохання немає життя. І вони розлучилися.
Немає коментарів:
Дописати коментар