Мовчання

Вірю в силу, що може з’єднати непоєднуване. Вірю, що існування може перевершити безпомічність. Та все інше створює буття та теорію, якої по суті не повинно бути. Я вже скільки разів це повторював і кожного разу натикався на не сприйняття. Ми віримо в життя та кохання, ми вихвалюємося своїми не суттєвими досягненнями… Врешті решт ми просто співіснуємо в нашому мерзенному світі напівживих істот, що хочуть бути першими кращими, багатими, гламурними, вічними.
Вона представляла як вони удвох займаються коханням. Як він доторкається до її тіла. Проводить руками по збуджених грудях, опускається донизу. Зупиняється в останній момент, мить чекає, а потім провалюється далі. Кілька непомітних рухів і він відчуває на дотик її збудження. Її волога збуджує його до божевільного стану. Він проводить рукою в заборонених місцях і розуміє, що вона хоче його. Вона мовчки благає, щоб він не зупинявся. Та він і не думав зупинятися. Його вуста доторкаються до її ніжної шкіри. Раз за разом він піднімається до грудей, оголюючи спочатку правий бік, а потім лівий. Вона стоїть з закритими очима, лише з трохи відкритими вустами. Він вмить піднімається до її обличчя і починає цілувати… Цілує губи, очі, шию. Він не стримує свої бажання. Лиш чути легеньке шипіння. Це їй подобаються його дотики. Ліва рука ніжно доторкається до її збуджених грудей, а губи впиваються в маленькі, але в збудженні соски. Ще мить і все буде… Буде, шепотить вона йому на вухо і разом з шепотом цілує його. Притуляється до нього, мов навіжена. Він спускається до низу. І шепоче, що хоче спробувати її смак. Говорить, що вона напевно пахне відтінками вишні, ефіром солодощів і нотками меду… Вона надкушує губу від задоволення і вони обоє поринають в те божевільне безмежжя про яке колись читали і представляли в своїх нездійсненних снах. Він щосили притуляє її до себе, а його губи творять заборонені речі. Вона майже мовчки здригається у його руках. А він…

За дверима почулися кроки. Вона прокинулася від цього, сховали мобільник. Піднялася і вийшла. За дверима нікого не було. Лише дерева за вікном продовжували перемовини з вітром. Вона крадькома забігла до своєї кімнати, вскочила в ліжко, закуталася ковдрою і закрила очі. А тим часом повітря в кімнаті наповнювалося відтінками вишні, ефірами солодощів і нотками меду. І нехай він далеко, але зараз він тут, поряд. І він мій…
Я сумую…
Продзвеніла набридлива мелодія на телефоні, яка сповістила про надходження нового повідомлення. Він доторкнувся до екрану і прочитав його. Я сумую, пронеслися в його голові останні її слова. «Вона сумує», - повторив він уголос, вимкнув телефон і представив її такою як тоді. Такою близькою і в той же час такою далекою та не доступною. Він винив себе за це, але не міг дати собі раду. Страждав, але хотів. Хотів кричати, але мовчав. Вони мовчали удвох на такій далекій відстані один від одного. І ця відстань була такою гіркою, що аж щеміло в серці, а очі наповнялася слізьми. Вони обоє мовчали…

«Я тебе не любила!!! Я тебе жаліла»

З того часу минуло більш, ніж десять років. Та інколи через роки пролітають спогади. Повертаєшся назад, щоб ще і ще раз пригадати ту злість і збентеження. Згадати, щоб потім просто сказати собі, що так їй і треба. І нехай я не став таким, як хотів, але я зміг переломити миті життя і поставити крапку…
В десятому класі, наш клас розділили на дві частини. Частина пішла до класу «А», а ми хоч і були «Б», та до нас кинули майже в повному складі весь клас «В». Я одразу запримітив тиху, але в той же час досить настирну в навчанні дівчину. Коли добре познайомилися, хлопці сказали, що це Наташа-зубрилка і відмінниця і що до неї краще не підходити. Та я, наче, сам з собою заспорив, що вона буде моя. І хоча було мало шансів, але вони завжди є. Вони є в будь кого, треба лише вірити в себе і йти до своєї цілі, а не відсиджуватися і чекати на нове пришестя.
Того року в нас в клас прийшло кілька учнів з інших шкіл. Виходила дуже цікава солянка. З Анею я почав одразу товаришувати. Це була справжня дівчина-друг. Я міг годинами розмовляти з нею по телефону, сидіти в неї вдома і пити літрами чай чи каву. Вона познайомилася з Наташею, адже вони обидві були відмінницями, а таким легше знайти спільну мову. Майже одразу після початку навчання клас почав ділитися на різноманітні групки та компанії за інтересами. Нас було спочатку шестеро, але з часом стало четверо. До компанії входила Аня, Я, Олег та Наталія. І коли інші групи любили бігати на дискотеки і спробували пити і палити, ми навпроти, любили говорити про розумні речі, пити чай і гуляти в парку подалі від шумних компаній. З часом ми стали дуже дружні. Аня знала, що мені подобається Наталля, а вона навпроти мене сторонилася…

Про це можна довго говорити і писати. Та для чого?! На новий рік ми вирішили відгуляти компанією. Вирішили зустрічати в Наталії вдома. Зібралися, я приготував подарунок. Після дванадцятої години ми розбіглися по кімнатах. Я подарував їй свій подарунок, ступив кілька кроків до неї, подивився в обличчя і доторкнувся до її губ… Вона завмерла на секунду, і хоча для мене ця мить тривала вічність, і швидко розвернувшись вибігла з кімнати. Навколо було темно і пусто. Я втратив надію, мене окутала пустка. Що далі?! Невже я така нездара. Для себе я вирішив, що піду до дому. Та коли одягав ботинки, вона пройшла мимо мене і зачинили двері на ключ. Ключ забрала з собою. На моє прохання відкрити двері тільки стиха посміхалася, а друзі говорили, щоб я залишився. Нарешті ми змогли домовитися. Я йшов додому привітати з Новим роком рідних, а потім повинен був повернутися назад. Та коли вийшов з будинку, то подумав, що сюди краще не повертатися.
Думав, ось прийду додому посиджу трішки за столом і піду спати. Та я ж обіцяв повернутися. Повертався з тягарем на душі, думав, що все одно нічого змінити не можна. Краще б я тоді не повернувся… Та це я так зараз можу розмірковувати, а тоді все було по іншому… Ми довго сиділи вдвох в кімнаті. Говорили про життя та почуття. Вона часто опускала очі до низу, поправляла зачіску проявляючи своє збентеження. Я намагався не помічати цього, хоча сам нервувався. А потім лише доторкнувся своїми вустами до її. Вона завмерла, на мить, але відповіла на поцілунок. Ось так, шкільне кохання перейшло теоретичну межу. Почалася практика. Ця практика з часом довела мене до трагедії. І як би тоді все було по іншому, зараз би було все… Іншого не дано, треба було тоді думати, а не зараз. 10 років – це срок. Раніше за вбивство давали 10 років, а зараз. Зараз просто знівечене життя і зруйновані надії. Божевілля і моральне знищення. Ні я живий. Так, я дихаю, думаю, але моя душа схована на віки…

Попереду було майже п’ять років шаленого кохання. Були таємні зустрічі, ховання від батьків. Перша оголеність тіла та душі. Вперше я спробував на смак тіло дівчини, плутався в думках, втрачав свідомість. Бився від шаленості, паморочилося в голові, сходив з розуму за мить, втрачав пульс, доводив себе до стану знищення… Було чудово. Прекрасно. Навіть коли вони вступила до ВУЗу, а я залишився вдома, то я кохав, вірив і надіявся. Знав, що пройде рік і ми будемо разом. Вірив в це. А зараз був один. Вона приїздили раз на місяць. Я міг розвернутися по повній і зраджувати її кожного разу, адже я був старостою в групі, де було 37 дівчат… Але я не міг її зрадити. Терпів, закривав очі, не звертав уваги, навіть коли поряд дівчина могла натягти свою юбку на голову. Мені було це, не цікаво. Я знав, що приїде моя кохана і я буду щасливий до безтями… До безтями… Так і було. Потім і я опинився в Києві. До початку кінця залишалося трохи більше року.

Я не хочу звинувачувати її, але не буду повністю винити себе. Я заплатив велику ціну за її дії та за її вибір. Час все розсудить. Але тоді був інший час. Уло море задоволення, кохання, тепла, ласки… Та ще купа усього. Ми були божевільні, нам було все одно де бути наодинці. Ми навіть могли приносити один одному задоволення в маршрутці та в автомобілі батьків. Ми могли, і нам було все рівно. Наплювати, начхати на тих, кто що про нас думав. Та з часом безхмарність пройшла. Почалося доросле життя. Життя, коли треба робити вибір і думати. Я не зміг зробити так, щоб вона залишилася моєю. І це моя вина. Ілюзія це ніщо, життя поступило по своєму. Жорстка штука, я стикнувся з тим, що не можна зупинити. Життя знищило ідею, буття та мрію…
В лікарні поставили діагноз моральне та фізичне виснаження організму. І це в двадцять років. Мене зціпило. Я не міг навіть розмовляти, не хотів, все навкруги дратували. Лікувався більше двох тижнів. Мене вона відвідала один раз. Щось говорила про почуття, обов’язки. Мені було всеодно. Я мовчав. Я не знав, що робити. Потім я зустрівся з нею через кілька місяців. Ось саме тоді і пролунали її слова болю та знищення: «Я тебе не любила… Я тебе жаліла».
Життя скінчилося… Тоді назавжди. Я навіть не міг втиснути в голову, як таке може бути. Для чого і для кого потрібний був цей обман протягом п’яти років. Хто виграв, а хто програв. Я змінився, знітився. Мені було не просто боляче, було жахливо. Саме тоді я почав палити. Мені було 20 років. Почав напиватися… Життя не існувало, все, що про нього говорили було не правдою. Простою брехнею. Знітився. Але сховатися не зміг…

А що вона? Швиденько знайшла старшого, батьки одружили. З часом народилася донечка. Мабуть, вона щаслива. Хай так і буде. Проте інколи доходять чутки про не зовсім щасливе життя її. Він наче зраджує. Вона захищається. А коли я її зустрів через 7 років після розставання, то побачив пустку в очах і зверхність в словах. «В мене найкращий чоловік в світі. Я його кохаю», - час від часу повторювалася вона. Я кивав головую, погоджувався. Але насправді все було не так. Зовсім не так. Переді мною стояла та ж невпевнена дівчинка, що і в 16 років. Вона так само опускала очі до низу, голос її тремтів, нервувалася. А усмішка була якоюсь штучною…
Хочеться спитати, чи кохав я її? Мабуть… Але намагався забути більше 5 років. Забув. Стер з пам’яті, а це все дуже довго згадував. Згадував для того, щоб розповісти своєму сину усю історію першого кохання. Кохання яке стало ілюзією і мороком, прокляттям і нещастям. Хай земля схоронить на вік те, що я не зміг схоронити…
А на ранок все було по іншому. І я дивився у вікно, пив каву і збирався на роботу

То чи варто?

Життя суцільні сюрпризи. Це немов лабіринт з якого немає виходу. І як його не шукай, але завжди будеш натикатися на стіну та зачинені двері. Все життя шукаємо вихід, зустрічаємо перехожих, але вони нас постійно відсилають в інший бік. Злишся на це, нервуєш, виводиш себе з стану спокою. Спокій нам лише сниться, але сон це і є не спокій. Втрачаєш контроль на собою, вважаєш свої дії ідеальними з точки зору зрозумілості, та насправді постійно помиляєшся. І знову все йде по колу. Пригадую себе малим. Я був один на один з собою. Любив залишатися наодинці, почувався невпевнено в оточенні однолітків… Я був якийсь не такий. Навіть рідня дивилася на мене скосу, мабуть, думали що і справді не такий. Тепер пригадуючи ті моменти, стає смішно. А тоді і справді було не по собі. Мабуть найкращими моїми товаришами були м’яч та собака на ім’я Барсик. Саме з ним я міг до втрати свідомості грати в мяча, а він відповідав мені взаємністю. Адже завжди поряд був зі мною і охороняв мене. Ми були добрими друзяками. Так з часом і повилося, що довіряю таємниці не живим речам. Я фанатію коли до ніг попадає м'яч роблю з ним неймовірні речі, люблю читати книги і виливаю душу та думки щоденникам. А ось з собаками прийшлося розпрощатися. Коли «добрі» сусіди отруїли третього мого пса я віддавши йому останні почесті поклявся більше ніколи не мати собак. Час іде, але дитинство мене постійно переслідує. Приміром, я ідеально знав географію, саме знав на пам’ять усі країни та столиці. І все це дякуючи маленькому атласу країн світу. Так от, я любив грати в футбол наодинці. Брав до рук цей атлас відкривав наприклад, країни Африки і грав у футбол між командами збірних Египту та Ефіопії. І для мене це були не просто обриси на карті, а я вивчав столиці, міста, місцезнаходження країни… Ось так було кумедно. І це стосується усього. В початкових класах був відмінником. А потім рідна мати викрала мене з сестрою і ми двоє суток голодні і холодні добиралися до її батьків в Білорусію. Ось так одразу з україномовної школи я потрапив до російської з вивченням білоруської мови. Забив на навчання і поринув у вирій футболу. Був найкращим спортсменом в школі (скромно так себе люблю я))), але в навчанні майже повний нуль. Та через 2 роки я повертаюся додому в Україну, повертаюся до рідної школи і в свій клас. Перевчатися було важко.

Через рік змирився з оцінками не вище трійки. І так тривало майже до 8 класу. І ось тут «зійшло прозріння і яскраве світло пройшло скрізь мене». Мене наче підмінили. В 9 класі у мене було лише три…четвірки. В 10 класі одна четвірка, а в одинадцятому жодної))) Переді мною були відкритті усі двері. Ну, це я так вважав. Адже я був відмінником, учень з срібною медаллю і максимум бажань. Та за свій максималізм жорстко поплатився. Я не зміг вступити на історичний факультет університету Шевченка ( не вистачало 1 балу(((( і щоб, не протирати вдома штани закінчив з червоним дипломом агроліцей за спеціальністю бухгалтер. Почав друкуватися в районній газеті, вступив в Київський політех на факультет філософії та соціології. А далі туман… Туман протягом 8 років. Не має сили писати про те, що я пережив, чому мучився, чому страждав.

Чому через 4 років кохання твоя дівчина говорить тобі: «Я тебе не любила… Я тебе жаліла…» А мене не потрібно було жаліти, я хотів, щоб мене просто любили. Намагався довести, що я нормальний, що маю право на кохання. Та насправді не мав… Шукав, шукав і лише бився головою об стіну, адже навкруги була лише одна біль і страждання. Муки долі та життя. Для чого? Чи варто?! Для батька я був дибілом, для рідні покидьком, для товаришів ліпшим собутильником, для оточення асоціальним елементом. Я провалювався в безодню з якої немає вороття. Одного ранку я прокинувся від яскравого світла… Згадав, як колись ще маленьким моя бабуся відвезла мене до бабки в село, щоб мені пошептала та. Але вона коли побачила мене, сказала: «Для чого привезли його мені. Заберіть… Він буде найщасливішою людиною в світі!!!». Через 20 років я дізнався, що 8 вересня (день мого народження, а рік мого народження 1979) в місті народилося 6 хлопчиків. А в живих залишився один. Ним був я. Я повинен був взяти усі страждання, тих хлопчаків на себе і пройти з цим довге і вистраждане життя. В 28 років у мене не було сім’ї, хоча в моїх однолітків вже було по двоє дітей. Я навіть не мав кохання. Були якісь миті захоплення, занурення в шаленість та пристрасть. Але все швидко минало. Чому?! Чи варто?! Варто, бо життя летить зі швидкістю світла, минає нас і зникає на звороті. Нас оточують лише яскраві обгортки, лише смак кохання на вустах залишається вранці і це смак зникає за кілька годин. Скільки ще треба було страждань і переживань, скільки і для кого?! Та далі немає сенсу розповідати. Далі зовсім інша історія, зовсім інші мрії, страждання, кохання, пристрасті… Чи хотів би я йти по життю так як йшов? Мабуть, ні. Напевно, що ні, але життя не можна взяти і обернути його на сто вісімдесят градусів. Це не можливо. А тому треба йти вперед. Минуле не можна забути, але його можна і потрібно притупити. Чи варто?!

Почуття та пристрасть

Почуття та пристрасть. Вони народжуються та вмирають. Вони вічні і плинні. Та коли ти приходиш, то навкруги все наче оживає. Дерева розпускаються, квіти тягнуться до сонця… Ти стоїш і дивишся вперед, оглядаєш все навкруги, примружуєш очі від променів сонця, які засліплюють. Вдихаєш чисте повітря на повні груди, проводиш в повітря рукою невидиме коло і перетинаєш його. На мить зупиняєшся і скакаєш у вирій почуттів та не спокою.

Для всього цього існує лише мить і безмежжя. Відлуння летить понад хмарами, піднімається чи то пак опускається нище аж на землю. Протяжні звуки задоволення доносяться і відлітаються в небуття. До чого тут спокій та совість. До чого тут спокій твоїх рук і мої бажання? До чого чекання і обман?! Твій чи мій немає межі та переконання. Але все це зупиняє нас на крок від бажання та насолоди. Зупинитися і забути чи продовжувати і страждати від цього і від задоволення. Я вірив до останнього, але межу не перейшов. І зупинився…

Без голосу

Де твій голос, що так збуджує? Де твоє тіло, що призводить до самозабуття? І коли ти скажеш так на моє прошу… Тільки кілька ком в кінці речення і я намагаюся забути ти дні, що ти була поряд. Ти знищуєш мою волю і коли я дивлюся на тебе я втрачаю відчуття часу і не можу стримати себе. Я біжу, лечу, кричу, мовчу!!! І це все я роблю одразу. Це таке божевілля, що зводить з розуму і не дає спокою. Хоть на мить, хоть на хвилинку прокинутися в твоїх обіймах, доторкнутися до твої вуст і прошепотіти на вухо щось божевільне. Щось таке від чого ти б не змогла відмовитися і прагнула ще і ще. Я тисну на думки, я прагну до самознищення і все це ради тебе і твоєї присутності. Для чого такі страждання, для чого хвилина безумства?! Що потім не спати ночами, щоб терпіти і не в змозі зупинитися кричати від болю та знесилення…

Я повільно проводжу рукою по твоєму тілу. Мої вуста легенько доторкаються до твоїх вуст, проникають все далі. Твої груди напружуються, ти схоплюєш на мить повітря і знову обійнявши мене притуляєшся до мене… Цілуєш, кусаєш, рвеш на частини. Потім обіймаєш, відкидаєшся назад і оголюєш свої груди. Лише мить і я наче голодний хижак впиваюся в твоє тіло, насолоджуюся кожним міліметром, проводжу вустами по твоїх грудях…
В холодному поті відкриваю очі. Знову цей сон. Я знову відганяю його від себе. І сподіваюся, що вночі він омине мене.

Тремтіння

Для когось спогади і радість це сенс життя і напевно, вони будуть праві в своєму не надто зрозумілому, але в такому далекому і нікому не потрібному світі. Про що це все?! Про тишу, захоплення, поєднання, відлік часу… Ми такі усі різні і в той же час нас поєднує відчуття якоїсь однорідності і впливу. Ми хочемо, щоб наш мозок був завжди на висоті. Навіть не на висоті, а надзвичайно далекій і неозорій відстані. Ми продукт життя. Ми це…
Коли ти думаєш про сенс буття і намагаєшся довести свою теорію правди, ти інтегруєш розум в щось зовсім маленьке. І це маленьке постійно переслідує тебе і намагається знищити в тобі центр сприйняття.
За вікном пролетів сніг. Це така страшенна сила, що може вмить збити тебе з ніг і надавати по тобі і твоїм органам дуже великої шкоди.
Сьогодні минає 3 дні. Вони минули в оточенні високих гір, дерев. Інколи думаєш, що думаєш одне ти робиш зовсім інше. Море вражень і ще більше ситуацій. Було справді доволі класно. Навіть більше. Було просто суперово. Це те благовіння, яке ти можеш отримувати постійно, але насправді отримуєш його занадто рідко. Унікальна ситуація. Вона виходить з під контролю і захоплює повністю.

Хочеться схопити щось до рук, забитися в кутом і писати до оціпеніння. Ти просто радієш з невдач і мовчиш, коли я досягаю успіху. Якось ми почили перемовини про успіхи і впливу. Ми говорили про моральне право і було видно, що хлопець, який постійно нас переконував в своїй беззаперечній правоті став якось виглядати ніяково. Він мовчав, пихтів собі під носа, а ти в цей час просто витирав його зі своєї пам’яті. Твоя остаточна крапка виглядала як переможний клич героя в боротьбі проти демонів. Він дивився своїми пустими очима в якусь крапку на стіні і залишався доволі довгий час в такому стані.
Ти думаєш, що легко сприймати оточення, думати про життя і вир думок.Та ні, це зовсім не так. Навіть навпаки. Тому ти повинний постійно бути в напруженні і тремтіти. Від холоду, від оточення, від думок свого міркування…
Колеса потягу постійно і глухо дрижать і скриплять. В когось не зачинені дверцята купе напружують мозок і постійне бубоніння доводить до злості. Тиша розпочинається ближче до дванадцятої ночі і тоді час виходити на полювання. Зарядка в розетку, кнопка ввімкнення на нетбуці і ти поринаєш у вирок своїх думок та підпільного оточення. Твій світ в цей час стискається до найменшої часточки у світі і тепер ти керуєш своїм оточенням. Тебе ніщо не дратує, навіть навпаки це ти починаєш доводити до остраху своїх сусідів тим, що постійно клацаєш по кнопках, а музика у навушниках розслаблює тебе, а не їх.
Довести свою правоту це занадто просто. Це те саме, що сказати фанатику про не існування Бога. Ти бачиш, як у нього швидко наливаються очі і він починає розмахувати руками, слина з рота відлітає в твій бік зі швидкістю боліда формули, а він сам може за мить нанести тобі поміж очі доволі потужний, сильний та стрімкий удар. І які твої дії? Та ніякі. Просто твоя дія це протидія його дії. Він впевнений,а ти ні. Він прагне, а ти навпаки лише спостерігаєш. І його злість – це твій спокій. Просто дивись на нього, спостерігай за його рухами і просто час від часу кидай в небуття кілька реплік про життя та існування. На тому став крапку і розвернувшись йди геть від нього. Нехай він намагається тебе наздогнати, хай подумки думає тебе знищити…
Скільки ще чекати на зміни. Чекати на поступ в житті, на зрозумілість в діях, на натхнення. Та невідомий час тебе постійно переслідує і не дає сконцентруватися. Ти закриваєш очі і в мить провалюєшся. Ти тремтиш і намагається зігрітися,але все це марно. Тільки через деякий час ти зрозумієш, що то був просто сон і твої бажання та можливості зникли від миттєвого пробудження. Не тримай себе… Не чекай на нього.

Коломия зачаровує і бентежить

Ми добралися до Коломиї о пів на десяту. Зійшов з потягу і одразу опинився у вирії коломийського повітря. Одразу докрадися на таксі до готелю «Коломия». А ось за вікном славнозвісний музей Писанок. Чудово. Все навкруги зворушує і бентежить. Про готель немає що сказати. Готель як готель. Велика кімната і душова кімната з повноцінною ванною. Це вже приємно. Замість wi-hi на коридорі стояв свіч і тягнувся шнур від модему. Ось так я і просидів 2 години на коридорі під'єднаний до Інтернету.
Потім годину дивився серію з серіалу «Теорія брехні», а потім уже спав. Вранці пішою ходою пройшлися Коломиєю. Дуже багато цікавих памяток архітектури, сфотографувалися біля ратуші, біля будинків з 100 літньою історіє і на центральній площі міста. Відвідали офіс громадської організації «Опора», а потім вирушили до селища Княждвір, що знаходиться за 15 км від Коломиї. Саме тут, в пансіонаті «Княжий град» і відбувається наш журналістський семінар. На ньому присутні 15 учасників і 3-4 тренери. Тема цікава і тренери цікаві. Ось тут я і проведу три дні. В пошуках кращого і захоплюючого…

Неспокій

Повернувся з роботи. Темно і волого. Йти вулицею фактично не можливо. Кирка снігу під ногами, а над нею, ще тече вода. Кілька перехожих падали в цю жижу і міцно вилаявшись прямували далі. До речі в суботу вночі місто захоплюють напівживі зомбі. Вони вивалюються з нічних клубів і барів і починають поволі сповзатися до зупинки маршрутки. Найчастіше це зомбі-компанії. Чому вони не люблять ходити поодинці?! Невідомо, мабуть, бояться живих. Сьогодні приміром було кілька моментів з життя цих нелюдів. Так, приміром, дівчина стоячи на колінах у вологому снігу вертіла головою в різні боки, а хлопець стояв над нею і кричав, що потрібно дзвонити в швидку. За мить вони обійнялися і попрямували в напрямку, який відомий лише їм. А інший зомбі вискочив з бару і почав кричати на дівчину, яка стояла метрів за 20 від нього. "Що тобі не зрозуміло?!?! Ти задоволена?!", - кричав він і хутко наближався до неї. Вона буркотіла собі під носа і чекала, коли він до неї наблизиться. Трохи згодом я бачив як вони без успіху намагалися спіймати таксі. Він атакував деякі авто, і не важливо, що серед них була вантажівка і навіть автокран. А ще одне тріо монстрів ходило туди-сюди і щось голосило на увесь проспект. Потім грузне тіло чоловічої статі упало у багнюку і заволало від такого ходу подій і від мокрих штанців куплених в одному з місцевих лохо-бутиків. Дві шмари в роках стояли над ними і посміхалися. Він підвівся, гадав усіх родичів і побрів на стоянку таксі. За мить він з'явився на зеленому Деу Ланос і помахав пальчиком цим тьотям. Вони вмостилися на заднє сидіння і попрямували.

Мабуть будуть пити його кров і спустошувати його гаманець. Хоча зомбі не їдять один одного. А тому і невідомо, що з ними станеться надалі. Маршрутка приїхала хвилин через тридцять. Добре, що було не холодно і вітер не проймав до кісток. Шлях додому займає біля сорока з хвостиком хвилин. В маршрутках намагаюся не звертати на оточення зомбовиродків і намагаюся не дихати парами їхньої життєдіяльності. Вмикаю радіо і занурююсь в читання книги чи якогось журналу... Читаю, читаю і слухаю радіо.
Місто вночі чарівне. Тільки неспокій на душі і шурхіт мокрого листя на пару з вологим снігом заставляє задуматися про те, що буде завтра...

Самотність в мережі

Коли останнього разу був в Києві випадково попав до книгарні Е. Симпатична така книгарня і багато в ній цікавих книжок. Рекомендую усім без винятку, всі будуть задоволені. Так от. Довго ходив лабіринтами полиць і ніяк не міг вибрати щось собі у дорогу. І уже насамкінець випадково наткнувся на книгу Жозе Сарамаго «Євангелія від Ісуса Христа» і вже взяв її з полички. Та раптово очі впали вбік на зовсім іншу книгу. Вона лежала в каталозі з промовистою назвою ТОР 20. Це зовсім поряд біля входу до книгарні. Я схопив книгу, продивився кілька сторінок, прочитав критичний відгук і пішов до каси. Ось так за 49 гривні у мене в руках опинилася книга "Самотність в мережі" польського автора Януша Вишневського. Це згодом я читав по різним форумах відгуки на цю книгу і навіть на фільм. Більшість була з промовистим негативом і навіть огидою. Та всеодно я читаю цей роман. Читаю коли прямую на роботи і читаю коли повертаюся назад. Читаю не швидко, але після половини прочитаного можу сказати, що книга варта на те, щоб звернули на нею увагу. Так багато романтизму, депресивного цинізму, але написано правдиво і красиво. І коли розгортаєш книгу, одразу впадаєш в якийсь ілюзорний світ віртуальних таємниць. І згадуєш себе, як колись, років 5-7 тому міг просидіти в чаті усю ніч і переписуватися з усіма підряд. Чи навпаки, міг півроку не звертати уваги і писати тільки одній, тій, що чекає коли ти напишеш їй. Загадка, яка є поряд. І ідея яку в наш час технологічності так просто не вбити. А тому треба жити тим і так, як ти хочеш. І нехай наші бажання не співпадають з нашими можливостями. Нехай. Але треба спробувати!!

Моему сыну Святославу 1 год

26 ноября 2009 года это маленькое чудо появилось на свет. С того времени утекло и не так много воды. Но для меня прошло ой как много времени. Я просто счастлив, что он есть. Он рядом...