Тремтіння

Для когось спогади і радість це сенс життя і напевно, вони будуть праві в своєму не надто зрозумілому, але в такому далекому і нікому не потрібному світі. Про що це все?! Про тишу, захоплення, поєднання, відлік часу… Ми такі усі різні і в той же час нас поєднує відчуття якоїсь однорідності і впливу. Ми хочемо, щоб наш мозок був завжди на висоті. Навіть не на висоті, а надзвичайно далекій і неозорій відстані. Ми продукт життя. Ми це…
Коли ти думаєш про сенс буття і намагаєшся довести свою теорію правди, ти інтегруєш розум в щось зовсім маленьке. І це маленьке постійно переслідує тебе і намагається знищити в тобі центр сприйняття.
За вікном пролетів сніг. Це така страшенна сила, що може вмить збити тебе з ніг і надавати по тобі і твоїм органам дуже великої шкоди.
Сьогодні минає 3 дні. Вони минули в оточенні високих гір, дерев. Інколи думаєш, що думаєш одне ти робиш зовсім інше. Море вражень і ще більше ситуацій. Було справді доволі класно. Навіть більше. Було просто суперово. Це те благовіння, яке ти можеш отримувати постійно, але насправді отримуєш його занадто рідко. Унікальна ситуація. Вона виходить з під контролю і захоплює повністю.

Хочеться схопити щось до рук, забитися в кутом і писати до оціпеніння. Ти просто радієш з невдач і мовчиш, коли я досягаю успіху. Якось ми почили перемовини про успіхи і впливу. Ми говорили про моральне право і було видно, що хлопець, який постійно нас переконував в своїй беззаперечній правоті став якось виглядати ніяково. Він мовчав, пихтів собі під носа, а ти в цей час просто витирав його зі своєї пам’яті. Твоя остаточна крапка виглядала як переможний клич героя в боротьбі проти демонів. Він дивився своїми пустими очима в якусь крапку на стіні і залишався доволі довгий час в такому стані.
Ти думаєш, що легко сприймати оточення, думати про життя і вир думок.Та ні, це зовсім не так. Навіть навпаки. Тому ти повинний постійно бути в напруженні і тремтіти. Від холоду, від оточення, від думок свого міркування…
Колеса потягу постійно і глухо дрижать і скриплять. В когось не зачинені дверцята купе напружують мозок і постійне бубоніння доводить до злості. Тиша розпочинається ближче до дванадцятої ночі і тоді час виходити на полювання. Зарядка в розетку, кнопка ввімкнення на нетбуці і ти поринаєш у вирок своїх думок та підпільного оточення. Твій світ в цей час стискається до найменшої часточки у світі і тепер ти керуєш своїм оточенням. Тебе ніщо не дратує, навіть навпаки це ти починаєш доводити до остраху своїх сусідів тим, що постійно клацаєш по кнопках, а музика у навушниках розслаблює тебе, а не їх.
Довести свою правоту це занадто просто. Це те саме, що сказати фанатику про не існування Бога. Ти бачиш, як у нього швидко наливаються очі і він починає розмахувати руками, слина з рота відлітає в твій бік зі швидкістю боліда формули, а він сам може за мить нанести тобі поміж очі доволі потужний, сильний та стрімкий удар. І які твої дії? Та ніякі. Просто твоя дія це протидія його дії. Він впевнений,а ти ні. Він прагне, а ти навпаки лише спостерігаєш. І його злість – це твій спокій. Просто дивись на нього, спостерігай за його рухами і просто час від часу кидай в небуття кілька реплік про життя та існування. На тому став крапку і розвернувшись йди геть від нього. Нехай він намагається тебе наздогнати, хай подумки думає тебе знищити…
Скільки ще чекати на зміни. Чекати на поступ в житті, на зрозумілість в діях, на натхнення. Та невідомий час тебе постійно переслідує і не дає сконцентруватися. Ти закриваєш очі і в мить провалюєшся. Ти тремтиш і намагається зігрітися,але все це марно. Тільки через деякий час ти зрозумієш, що то був просто сон і твої бажання та можливості зникли від миттєвого пробудження. Не тримай себе… Не чекай на нього.