Життя суцільні сюрпризи. Це немов лабіринт з якого немає виходу. І як його не шукай, але завжди будеш натикатися на стіну та зачинені двері. Все життя шукаємо вихід, зустрічаємо перехожих, але вони нас постійно відсилають в інший бік. Злишся на це, нервуєш, виводиш себе з стану спокою. Спокій нам лише сниться, але сон це і є не спокій. Втрачаєш контроль на собою, вважаєш свої дії ідеальними з точки зору зрозумілості, та насправді постійно помиляєшся. І знову все йде по колу. Пригадую себе малим. Я був один на один з собою. Любив залишатися наодинці, почувався невпевнено в оточенні однолітків… Я був якийсь не такий. Навіть рідня дивилася на мене скосу, мабуть, думали що і справді не такий. Тепер пригадуючи ті моменти, стає смішно. А тоді і справді було не по собі. Мабуть найкращими моїми товаришами були м’яч та собака на ім’я Барсик. Саме з ним я міг до втрати свідомості грати в мяча, а він відповідав мені взаємністю. Адже завжди поряд був зі мною і охороняв мене. Ми були добрими друзяками. Так з часом і повилося, що довіряю таємниці не живим речам. Я фанатію коли до ніг попадає м'яч роблю з ним неймовірні речі, люблю читати книги і виливаю душу та думки щоденникам. А ось з собаками прийшлося розпрощатися. Коли «добрі» сусіди отруїли третього мого пса я віддавши йому останні почесті поклявся більше ніколи не мати собак. Час іде, але дитинство мене постійно переслідує. Приміром, я ідеально знав географію, саме знав на пам’ять усі країни та столиці. І все це дякуючи маленькому атласу країн світу. Так от, я любив грати в футбол наодинці. Брав до рук цей атлас відкривав наприклад, країни Африки і грав у футбол між командами збірних Египту та Ефіопії. І для мене це були не просто обриси на карті, а я вивчав столиці, міста, місцезнаходження країни… Ось так було кумедно. І це стосується усього. В початкових класах був відмінником. А потім рідна мати викрала мене з сестрою і ми двоє суток голодні і холодні добиралися до її батьків в Білорусію. Ось так одразу з україномовної школи я потрапив до російської з вивченням білоруської мови. Забив на навчання і поринув у вирій футболу. Був найкращим спортсменом в школі (скромно так себе люблю я))), але в навчанні майже повний нуль. Та через 2 роки я повертаюся додому в Україну, повертаюся до рідної школи і в свій клас. Перевчатися було важко.
Через рік змирився з оцінками не вище трійки. І так тривало майже до 8 класу. І ось тут «зійшло прозріння і яскраве світло пройшло скрізь мене». Мене наче підмінили. В 9 класі у мене було лише три…четвірки. В 10 класі одна четвірка, а в одинадцятому жодної))) Переді мною були відкритті усі двері. Ну, це я так вважав. Адже я був відмінником, учень з срібною медаллю і максимум бажань. Та за свій максималізм жорстко поплатився. Я не зміг вступити на історичний факультет університету Шевченка ( не вистачало 1 балу(((( і щоб, не протирати вдома штани закінчив з червоним дипломом агроліцей за спеціальністю бухгалтер. Почав друкуватися в районній газеті, вступив в Київський політех на факультет філософії та соціології. А далі туман… Туман протягом 8 років. Не має сили писати про те, що я пережив, чому мучився, чому страждав.
Чому через 4 років кохання твоя дівчина говорить тобі: «Я тебе не любила… Я тебе жаліла…» А мене не потрібно було жаліти, я хотів, щоб мене просто любили. Намагався довести, що я нормальний, що маю право на кохання. Та насправді не мав… Шукав, шукав і лише бився головою об стіну, адже навкруги була лише одна біль і страждання. Муки долі та життя. Для чого? Чи варто?! Для батька я був дибілом, для рідні покидьком, для товаришів ліпшим собутильником, для оточення асоціальним елементом. Я провалювався в безодню з якої немає вороття. Одного ранку я прокинувся від яскравого світла… Згадав, як колись ще маленьким моя бабуся відвезла мене до бабки в село, щоб мені пошептала та. Але вона коли побачила мене, сказала: «Для чого привезли його мені. Заберіть… Він буде найщасливішою людиною в світі!!!». Через 20 років я дізнався, що 8 вересня (день мого народження, а рік мого народження 1979) в місті народилося 6 хлопчиків. А в живих залишився один. Ним був я. Я повинен був взяти усі страждання, тих хлопчаків на себе і пройти з цим довге і вистраждане життя. В 28 років у мене не було сім’ї, хоча в моїх однолітків вже було по двоє дітей. Я навіть не мав кохання. Були якісь миті захоплення, занурення в шаленість та пристрасть. Але все швидко минало. Чому?! Чи варто?! Варто, бо життя летить зі швидкістю світла, минає нас і зникає на звороті. Нас оточують лише яскраві обгортки, лише смак кохання на вустах залишається вранці і це смак зникає за кілька годин. Скільки ще треба було страждань і переживань, скільки і для кого?! Та далі немає сенсу розповідати. Далі зовсім інша історія, зовсім інші мрії, страждання, кохання, пристрасті… Чи хотів би я йти по життю так як йшов? Мабуть, ні. Напевно, що ні, але життя не можна взяти і обернути його на сто вісімдесят градусів. Це не можливо. А тому треба йти вперед. Минуле не можна забути, але його можна і потрібно притупити. Чи варто?!
Немає коментарів:
Дописати коментар