Ніч, що вбиває

Здається краще заснути і не прокинутися вранці. Для того, щоб на ранок у вас не було проблем, не боліла голова від різних думок. Дістало таке життя, а винити немає кого. Адже сам винний і сам повинен розхльобувати…

Наш мозок діє систематично. Коли немає проблем і стресів він затихає і засипає, та коли навкруги «вороги» і проблема валиться на проблему він починає боротися, жити і творити. То коли ж настане той час?! Очікуєш, що ось завтра все буде добре. Наче і робота є, і дружина, син, друзі. Та насправді все набагато гірше. Ілюзія оточує тебе і ти сам наче ілюзія, яка не існує в реальності, а є лише тінню дійсності.
Навіть не знаю, як краще зробити?! Чи вийте на балкон і з усією дурі на всю горлянку прокричати щось таке що насправді дістало, чи просто закрити очі і вийти з того ж таки балкону назовні чи може краще зачинитися в собі і більше нічого не треба? Та хто ж підкаже? Історія любить повторюватися і це закономірність та факт.
Я живу в приймах… І це моя кара, я повинен віддати свій борг, за те що колись давно знущався зі свого дядька. Просто полюбляв мимоходом сказати йому: «Ти приймак». Ох він бісився з цього, злився, зривався з цепу і наче навіжений біг за мною… Доганяв, але вдарити не міг. Якась сила його зупиняла. І от через багато років це прокляття перейшло на мене. Тепер я живу з тещею і тестем. Живу в їхній квартирі і як не прикро це визнавати, але я користуюся їхнім…унітазом.

Життя страшна штука і з цим нічого не поробиш. Мій термін три роки і я вважаю, що віддав свій борг. І так красиво намальована золота клітка мені не потрібна. Та й не золота вона насправді. Вона якась трагічна, збочена, принижена. І в цій клітці не живеш, а просто існуєш. Мешкаєш в одній кімнаті, де стоїть ліжко, комод, стіл, шафа, комп’ютер і ще купа усього… А в них дві кімнати. Так для насолоди і зала і кімната. У них завжди чисто, а у нас бардак, бо тут живе також маленька дитина яка любить робити шкоду. Ось виходить, що, ми невдячні і неправильні, а вони центр всесвіту. Я не хочу щоб мого сина оточували люди з принципи в житті яким уже більше 50 років. Не хочу, що йому забороняли сидіти зі мною за комп’ютером , щоб принижували дружину слівцями типу: «ти пустоголова» чи ще якось там. Я не хочу, щоб мені вказували як жити і вчили жити мого сина. Так ми не вдячні, адже нас приютили та зігріли, а ми так себе по-собачому поводимо. Я ось уже рік не розмовляю з тещею. Чому?! Бо як не гірко це визнавати, але «Я розумний». Насправді розумний, просто теща вважає мій розум недоліком, а зворотне я їй довести не можу. Вона не адаптована для мислення, а тому і прожила все життя за принципом: «Я права, а всі інші не праві…»
За три роки такого життя, я не зміг ні на крок просунутися до своєї мрії. Хоча і мрії в мене доволі прості та буденні, але це мої мрії. І я хочу, щоб в мене була окрема квартира, авто, щоб мій син мав добру освіту і сам вибирав ким йому бути в житті. А в мене три роки якийсь застій. І хоча з цього можна знайти якісь позитиви, та насправді негатив переважає всі здобутки. Шкодую, що оселився цьому місті, шкодую, що не зміг розвинути свої знання та надбання. І максимум, що я вичавив, так це те, що навчився робити коктейль «Хіросіма», вміло недоливати пива в пивний бокал і обманювати відвідувачів бару тим, що замість 50 грамів горілки наливав їм 40. Ось і все. З журналістського хисту я перетворився на посереднього бармена. І це мене найбільше бісить, дратує, гнобить і шкодить.
Суцільна шкода останніх трьох прожитих років. І хоча за ці три роки в мене народився син та я не хочу, щоб він говорив що у нього батько бармен, а з нього за це насміхалися. Я інший…